Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Різновидом правочину є договір.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст. 626 ЦК).

Ознаки правочинів:

1. правочини є вольовими актами, спрямованими на досягнення певного правового результату. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як події, які відбуваються та створюють правові наслідки незалежно від волі суб’єктів цивільного права;
2. правочини завжди є діями суб’єкта цивільних відносин. Цим вони відрізняються від адміністративних актів (актів управління), які видають органи державної влади та управління, виступаючи як суб’єкти публічного права;
3. правочини завжди є правомірними діями, що спричиняють виникнення або видозміни регульованих цивільних правовідносин. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів як делікти, які порушують цивільні права і спричиняють виникнення регульованих відносин;
4. воля у правочинах завжди спрямована саме на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав та обов’язків. Цим правочини відрізняються від юридичних вчинків, де волевиявлення спеціально не спрямоване на створення юридичних наслідків;
5. правочини опосередковують динаміку цивільних правовідносин між різними суб’єктами права. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як акти цивільного стану, які, по-перше, об’єднують і події, і дії; по-друге, нерозривно пов’язані з фізичною особою і не стосуються осіб юридичних; по-третє, є передумовою виникнення у фізичних осіб можливості бути суб’єктом цивільних прав і обов’язків.

Умови чинності правочинів:

1. зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 203 ЦК);
2. правочини можуть укладати лише особи, які мають необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч. 2 ст. 203, ст. ст. 30-32, 34-39, 41, 42, 92 ЦК);
3. відповідність волевиявлення внутрішній волі суб’єктів правочину (ч. 3 ст. 203 ЦК). У випадку, коли воля суб’єкта правочину формувалася не вільно і не відповідала волевиявленню (наприклад, мало місце насильство), такий правочин визнається недійсним (ст. 231 ЦК);
4. при укладенні правочину обов’язкове дотримання передбаченої законом форми (ч. 4 ст. 203 ЦК). Порушення вимог щодо форми правочину призводить до визнання його недійсним або настання інших наслідків (ст. ст. 218-220 ЦК);
5. правочин має бути реальним, тобто спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. 5 ст. 203 ЦК). Тому правочин, вчинений без наміру створити правові наслідки, є недійсним як фіктивний, тобто вчинений лише про людське око (ст. 234 ЦК);
6. дотримання спеціальних умов. Наприклад, правочин, що вчиняється батьками або усиновлювачами, не може суперечити правам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (ч. 6 ст. 203 ЦК). Якщо такі спеціальні вимоги містяться в окремих нормах актів цивільного законодавства, то вони також охоплюються поняттям умови чинності правочину, а їх порушення спричиняє визнання правочину недійсним.

Статтею 204 ЦК закріплено презумпцію правомірності правочину, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Своїм підгрунтям встановлення презумпції правомірності правочину має принцип приватного права: «Дозволено все, що прямо не заборонено законом», а також такі засади цивільного права, як свобода договору (правочину); свобода підприємницької діяльності, не забороненої законом; справедливість, добросовісність та розумність цивільного законодавства.