Недійсними правочинами є дії суб’єктів цивільного права, які хоч і спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків, але не породжують бажаних сторонами юридичних результатів через невідповідність вчинених дій вимогам законодавства.

Таким чином недійсність правочину є наслідком того, що дія, яка на перший погляд нагадує правочин, за своєю суттю не відповідає вимогам, що висуваються до юридичного факту, який кваліфікуються як правочин. З іншого боку, такий правочин не є юридично байдужим фактом, бо з його укладенням закон пов’язує виникнення для сторін певних наслідків (хоч і не тих, яких бажали сторони: повернення отриманого майна, виникнення обов’язків компенсації збитків тощо).

Загальною підставою визнання правочину недійсним є його невідповідність закону.

Конкретні підстави визнання правочину недійсним обумовлюються наявністю дефектів ознак або елементів правочину, недотриманням вимог, необхідних для чинності правочину (ст. ст. 203, 215 ЦК). Такими підставами можуть бути:

1. дефекти суб’єктного складу (укладення правочину особою, що не має необхідного обсягу дієздатності – правочиноздатності);
2. дефекти волі (невідповідність волі та волевиявлення). Наприклад, вчинення правочину особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними, або правочини, вчинені особою під впливом обману;
3. дефекти (недотримання) форми;
4. дефекти (незаконність або аморальність) змісту та порядку укладення правочину. Наприклад, вчинення фіктивних, удаваних правочинів, правочинів, що порушують публічний порядок.

Залежно від характеру порушення закону при вчинені правочину та правових наслідків розрізняють два види недійсних правочинів нікчемні та оспорювані.

Нікчемним є правочин, недійсність якого прямо встановлена законом (ч. 2 ст. 215 ЦК).

Оскільки недійсність таких правочинів визначена безпосередньо у законі, вони вважаються недійсними з моменту їх укладення незалежно від пред’явлення позову та рішення суду. Тобто, визнання такого правочину недійсним не вимагається.

Однак у визначених законом випадках (ч. 2 ст. 218, ч. 2 ст. 219, ч. 2 ст. 220, ч. 2 ст. 221, ч. 2 ст. 224, ч. 2 ст. 226 ЦК) за поданням сторін або заінтересованих осіб нікчемні правочини можуть бути визнані судом дійсними (ч. 2 ст. 215 ЦК).

Іншим видом недійсних правочинів є оспорювані правочини.

Оспорюваний правочин має місце у разі, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (ч. 3 ст. 215 ЦК).

Такий правочин породжує права та обов’язки, проте його дійсність перебуває під загрозою, оскільки закон надає відповідним особам право оспорювати його у судовому порядку. Оспорюваний правочин може бути визнаний судом недійсним.

Прикладами оспорюваного правочину є правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (ст. 222 ЦК), правочин, вчинений фізичною особою, яка обмежена у дієздатності за межами її цивільної дієздатності, без згоди піклувальника (ст. 223 ЦК) та ін.