Форма правочину – це спосіб вираження волі осіб, які беруть у ньому участь.

Розрізняються такі форми вчинення правочинів:

1. конклюдентними діями
2. шляхом мовчання
3. усно
4. письмово
5. письмово з нотаріальним посвідченням;
6. письмово з дотриманням спеціальних вимог (державна реєстрація тощо).

Конклюдентні дії – це звичайна за таких обставин поведінка особи, з якої ясно випливає намір (бажання) особи здійснити правочин на заздалегідь відомих умовах.

За допомогою конклюдентних дій правочини можуть вчинятися лише у випадках, коли це не суперечить їх суті й законом не встановлений інший спосіб вираження волі стосовно таких правочинів.

Наприклад, банк, виставляючи банкомат, виражає свій намір виплачувати гроші володільцям відповідних кредитних карток; володілець картки, виконуючи відповідні дії, виражає свою волю на отримання грошей з рахунку. Шляхом конклюдентних дій укладається також договір перевезення метрополітеном.

Мовчання має правове значення лише у тому випадку, якщо законом або домовленістю сторін правочину йому було надане таке значення (ч. 3 ст. 205 ЦК).

Так, якщо орендар продовжує користуватися майном після закінчення строку договору при відсутності заперечень з боку орендодавця, договір вважається поновленим на тих самих умовах на невизначений строк (ст. 764 ЦК).

Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність (ст. 206 ЦК).

Характерною рисою таких правочинів є збіг у часі двох стадій їх розвитку – виникнення і припинення шляхом виконання.

Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину з другою стороною, видається документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів.

Правочини на виконання договору, укладеного в письмовій формі, можуть за домовленістю сторін вчинятися усно, якщо це не суперечить договору або закону.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони (ст. 207 ЦК).

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.

У простій письмовій формі належить вчиняти (ст. 208 ЦК):

1. правочини між юридичними особами;
2. правочини між фізичною та юридичною особою (крім випадків, коли момент учинення правочину збігається з виконанням);
3. правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (крім випадків, коли момент учинення правочину збігається з виконанням);
4. інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.

Якщо фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа.

Підпис особи на тексті правочину, щодо якого не вимагається нотаріального посвідчення, може бути засвідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка його вчиняє.

У випадках, встановлених законом або домовленістю сторін, правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню (ст. 209 ЦК).

Відповідно до чинного законодавства обов’язковому нотаріальному посвідченню підлягають:

1. договір про створення акціонерного товариства, якщо товариство створюється фізичними особами (ч.2 ст.153 ЦК);
2. довіреність, що видається у порядку передоручення (ч.2 ст.245 ЦК);
3. договір про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна (ч.2 ст.364 ЦК);
4. договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій (ч.3 ст.367 ЦК) чи сумісній власності (ч.4 ст.372 ЦК);
5. договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна (ч.1 ст.657 ЦК);
6. договір дарування нерухомої речі (ч.1 ст.719 ЦК) а також валютних цінностей на суму, яка перевищує п'ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (ч.5 ст.719 ЦК);
7. договір ренти (ч.2 ст.732 ЦК);
8. договір довічного утримання (догляду) (ч.1 ст.745 ЦК);
9. договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на один рік (ч.2 ст.793 ЦК);
10. договір найму (ч.2 ст.799 ЦК) або позички (ч.4 ст.828 ЦК) транспортного засобу за участю фізичної особи;
11. договір управління нерухомим майном (ч.2 ст.1031 ЦК)

Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.

На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений.

У випадках, встановлених законом, правочин підлягає державній реєстрації. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації (ст. 210 ЦК).

Наприклад, ст. 657 ЦК передбачає обов’язкову письмову форму з нотаріальним посвідченням та реєстрацією для договорів купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або нерухомого майна.

Державна реєстрація має дві основні мети. По-перше, проводиться облік цивільних прав, які виникають з такого правочину. По-друге, має місце додатковий контроль законності змісту правочину, дотримання порядку його укладення тощо.

Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів встановлюються законом.