+38 (044) 581-79-54

ПОНЯТТЯ ПРОДОВОЛЬЧОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

10 квітня 2013 року

Кожух Максим Сергійович

виконавчий директор Юридичної компанії «Бі ен Сі», адвокат

Згідно ст. 9 Господарського кодексу України (далі – ГК України) у сфері господарювання держава здійснює довгострокову (стратегічну) і поточну (тактичну) економічну і соціальну політику, спрямовану на реалізацію та оптимальне узгодження інтересів суб'єктів господарювання і споживачів, різних суспільних верств і населення в цілому. Одним із головних напрямків державної економічної політики є структурно-галузева політика, спрямована на здійснення державою прогресивних змін у структурі економіки, удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції та зростання рівня життя населення. Особливе місце у реалізації структурно-галузевої політики належить здійсненню державою відносно самостійного комплексу заходів стимулюючого впливу у аграрній сфері, продукція якої справляє визначальний вплив на рівень життя населення.

Згідно ст. 3 Конституції України найвищою соціальною цінністю в Україні визнається людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека. Головним обов'язком держави, який визначає зміст її функцій і спрямованість діяльності є забезпечення прав і свобод людини. Чітке визначення пріоритетів функціонування держави в Основному Законі та декларація обов’язків держави свідчить про вибір Україною вектору, спрямованого на побудову гарантійної держави, під якою в літературі розуміється держава, що забезпечує певні постійні цілі й завдання та має позитивну місію.

М.М. Алексєєв серед основних напрямків функціонування такої держави виділяв задоволення економічних прав людини, насамперед, її від жорсткої боротьби за існування шляхом формування максимально розвиненої матеріально-технічної бази життя кожної людини, організації інтенсивного виробництва матеріальних благ та створення системи їх розподілу з метою задоволення основних потреб громадян. Вказаний напрямок функціонування держави знайшов відображення в преамбулі Конституції України, згідно з якою держава дбає про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя.

В Загальній декларації прав людини одним з найважливіших критеріїв гідних умов життя визнається право на їжу на рівні, який є необхідним для підтримання здоров'я і добробуту людини. Тобто приймаючи на себе обов’язок щодо забезпечення основних прав людини, держава несе відповідальність за створення соціально-економічних умов, за яких людина може задовольнити свої потреби у повноцінному харчуванні.

Пріоритети державної економічної політики в сфері продовольчого забезпечення, способи досягнення поставленої мети для кожної держави індивідуальні, що обумовлено низкою об’єктивних факторів (природні та кліматичні особливості, рівень наукового, інноваційного, економічного розвитку, традиції харчування тощо). В той же час попри наявність певних відмінностей у базових умовах розвитку тієї чи іншої країни, у генезисі національних парадигм продовольчого забезпечення простежується загальна тенденція до глобалізації як відносно позиціонування самої проблеми продовольчого забезпечення, так і відносно способів її вирішення.

У 50-ті роки через платіжну кризу та порушення налагоджених раніше торгових зв’язків після Другої світової війни у державній продовольчій політиці переважної більшості країн головним акцентом було продовольче самозабезпечення. Наприклад, в Законі Німеччини «Про сільське господарство» від 1955 р. зазначалося, що проблема постачання продовольства населенню є стратегічною, для вирішення якої держава зобов’язується формувати продовольчі фонди, не використовувати весь комплекс заходів економічного стимулювання і підтримки та не ставити продовольче постачання в залежність від третіх країн. В Законі Франції «Про орієнтацію сільського господарства» від 1962 р. одним з основних напрямків державного регулювання у продовольчій сфері визнавалося обмеження імпорту продовольства і сировини для його виробництва. Аналогічні положення містилися в Законі Швеції «Про раціоналізацію сільського господарства» від 1947 р.

Але вже у 70-х роках серія продовольчих криз, спровокована несприятливими погодними умовами у регіонах найбільшого виробництва продуктів харчування, різким підвищенням цін на нафту з боку країн ОПЕК, що в свою чергу призвело до збільшення витрат у сільському господарстві, обумовила необхідність перегляду концепції продовольчого самозабезпечення.

На Всесвітній конференції з продовольства, яка відбулася під егідою Організації Об’єднаних націй і Продовольчої сільськогосподарської організації (далі – ФАО) у 1974 р., визнала продовольче забезпечення глобальною соціально-економічною проблемою, розв'язання якої потребує консолідації зусиль не лише на національному, але і регіональному та світовому рівні.

Трансформація проблеми продовольчого забезпечення з суто національної у загальносвітову призвела до коригування акцентів державної продовольчої політики різних країн. В Законі США «Про продовольчу безпеку» від 1979 р. її сутність визначалася у забезпеченні державою у держрезерві наявності зерна в кількості, достатньої для задоволення потре населення та надання продовольчої допомоги іншим країнам.

Але найбільші зміни в державній продовольчій політиці різних країн стосувалися визначення ступеня залучення іноземних держав до власного ринку продовольства. За підрахунками ФАО, держава має належний рівень продовольчої безпеки, якщо частка імпорту продовольства у внутрішньому споживанні не перевищує 30%.

Звичайно, єдиного підходу щодо вирішення зазначеної проблеми немає. Пріоритети державної продовольчої політики різних країн з цього питання суттєво відрізняються: від повної відмови від імпорту до створення максимально сприятливих умов щодо його здійснення.

Слід зазначити, що крайні прояви продовольчого націоналізму або байдужості з боку держави щодо походження продукції, яка присутня на національному продовольчому ринку, не завжди демонструють позитивні результати. Наприклад, Індія перейшла до майже абсолютного самозабезпечення продовольством, відмовившись від їх імпорту, і навіть вийшла на світовий ринок як експортер зерна, тим самим зберігаючи позитивне сальдо торгівельного балансу впродовж останніх десятиріч. Але ж країні дотепер не вдалося розв’язати проблему достатності продовольства за умов відсутності його імпорту, що призводить до недоїдання значної частини населення. В Японії з 80-х років діє заборона на імпорт рису – основного продукту харчування. Недостатність обсягів рису власного виробництва спричинило перевищення внутрішніх цін на нього над рівнем світових у 6 – 7 разів.

З одного боку, імпорт продовольства – досить надійний спосіб забезпечення споживчого ринку продуктами харчування належної якості та в необхідній кількості. З другого боку, у випадках різкого скорочення або повного припинення імпорту продовольства держава з низьким рівнем самозабезпечення не зможе гарантувати населенню належний рівень споживання та вимушена буде звертатися по економічну допомогу (гуманітарні постачання продовольства, надання кредитів для його закупівлі тощо) до інших країн, що може негативно позначитися на суверенітеті.

Яскравим прикладом негативного впливу надлишкової питомої ваги імпорту на продовольчому ринку може слугувати становище, в якому опинилася Мексика. З початку 80-х років в країні поступово знижувалася державна підтримка вітчизняного сільськогосподарського сектору, зокрема, вирощування кукурудзи – основного продукту харчування. Баланс на ринку підтримувався за рахунок імпорту кукурудзи із США. Розвиток технологій з використання кукурудзи у виробництві біопалива в США спричинив різке скорочення імпорту цієї культури в Мексику, що, в свою чергу, призвело до 60% подорожчання цін на кукурудзяні коржі на роздрібному ринку.

На сучасному етапі у більшості країн продовольче забезпечення розглядається як фактор національної безпеки (продовольча безпека).

Питання щодо визначення продовольчої безпеки в літературі належить до дискусійних.

За критерієм ступеня участі національного виробника продовольчої продукції у забезпеченні продовольчої безпеки держави існуючі теоретичні підходи умовно можна класифікувати на внутрішньоорієнтовані та нейтральні.

Прихильники першої концепції продовольчу безпеку пов’язують насамперед з ефективним функціонуванням вітчизняного аграрного сектору.

Зокрема, І.І. Лукінов, П.Т. Саблук відмічають, що продовольча (національна) безпека держави гарантується в такій мірі, в якій потреби власного народу у високоякісних продуктах харчування задовольняються вітчизняним АПК. Близьку позицію займають М.А. Хвесик та А.С. Лисецький, які розглядають продовольчу безпеку у якості критерію ефективності державного управління сільськогосподарським комплексом. О.І. Гойчук наголошу’ на тотожності понять «самозабезпечення» та «продовольча безпека», заперечуючи можливість участі іноземних постачальників основних видів продовольства у звичайних умовах. Л.Є. Купинець займає більш помірну позицію, розуміючи продовольчу безпеку як здатність держави забезпечувати достатнє харчування усім громадянам, незалежно від їх доходів, в основному за рахунок сільськогосподарської продукції вітчизняного виробництва.

Таке розуміння сутності продовольчої безпеки отримало закріплення у законодавстві окремих країн. Зокрема, в Законі Республіки Вірменія «Про забезпечення продовольчої безпеки» зазначається, що забезпечення продовольчої безпеки – це такий стан економіки держави, який забезпечує продовольчу незалежність країни і гарантує фізичну і економічну доступність для населення харчових продуктів, які відповідають вимогам щодо охорони здоров'я.

Прихильники нейтральної концепції продовольчої безпеки основним її критерієм вважають здатність держави за будь-яких умов забезпечити достатнє харчування усім громадянам в нормальних умовах та мінімальне необхідне – у надзвичайних обставинах, незалежно від джерел постачання продовольства. О. Кощій відмічає, що на національному рівні концепція продовольчої безпеки не зводиться до самозабезпечення. Країна має виробляти достатньо продукції для власних потреб, але якщо порівняльні переваги не сприяють цьому, вона повинна бути в змозі імпортувати необхідну кількість продовольства. В той же час дослідниця відмічає певні вади висловленого розуміння сутності продовольчої безпеки, які полягають в тому, що країна, неспроможна розв’язати національну продовольчу проблему власними силами, потрапляю у своєрідне «зачароване коло». Імпорт продуктів харчування та аграрної сировини зростає через падіння продуктивності і ефективності національного агропромислового виробництва, а піднесення останнього стримується відсутністю достатніх коштів, оскільки дедалі більша їх частка спрямовується на закупівлю продовольства за кордоном.

В.А. Іляшенко, поділяючи в цілому нейтральну концепцію продовольчої безпеки, відмічає напрямки поєднання її основних положень з постулатами внутрішньоорієнтованої концепції. На його думку, продовольча безпека – це система економічних відносин між суб’єктами господарювання, пов’язаних зі створенням умов забезпечення потреб населення в продуктах харчування згідно норм, які забезпечують повноцінну життєдіяльність населення при оптимальному використанні ресурсного потенціалу держави та можливостей регіонального продовольчого ринку.

Постулати нейтральної концепції продовольчої безпеки отримали закріплення на міжнародному рівні. Згідно визначенню ФАО, відображеному у Римській декларації щодо світової продовольчої безпеки, схваленої у 1996 році, продовольча безпека реалізується, коли всі люди в будь-який час мають фізичний та економічний доступ до достатньої в кількісному відношенні безпечної і поживної їжі, щоб задовольнити свої дієтичні потреби і смакові уподобання для ведення активного і здорового способу життя. При цьому одним з напрямків забезпечення продовольчої безпеки є задоволення основних потреб в імпорті продовольства усіх країн враховуючи світові ціни та нестабільність постачань. З метою забезпечення розвитку міжнародної торгівлі продовольством в Плані наголошується на необхідності дотримуватися положень Уругвайського раунду, а саме проведення лібералізації торгівлі сільськогосподарською продукцією, яка полягає у скасуванні субсидій, в т.ч. експортних, імпортних квот, митних тарифів та зменшенні будь-якої іншої фінансової підтримки національного виробника на 36% (для країн, що розвиваються – 20%), збільшенні імпорту сільськогосподарських товарів на 10%.

Слід зазначити, що саме така концепція продовольчої безпеки покладена в основу державної продовольчої політики багатьох країн пострадянського простору (Білорусі, Грузії, Росії, Туркменістану, Киргизії та ін.). Вітчизняним законодавством також була сприйнята нейтральна концепція продовольчої безпеки. Згідно ст. 1 Закону України «Про державну підтримку сільського господарства в Україні» продовольча безпека визначається як захищеність життєвих інтересів людини, яка виражається у гарантуванні державою безперешкодного економічного доступу людини до продуктів харчування з метою підтримання її звичайної життєвої діяльності. У Наказі Міністерства економіки України №60 «Про затвердження Методики розрахунку рівня економічної безпеки України» від 02.03.2007 р. міститься дещо інша інтерпретація міжнародного визначення продовольчої безпеки. Зокрема, під нею розуміється такий рівень продовольчого забезпечення населення, який гарантує соціально-економічну та політичну стабільність у суспільстві, стійкий та якісний розвиток нації, сім'ї, особи, а також сталий економічний розвиток держави.

Підсумовуючі наведені визначення продовольчої безпеки, в узагальненому вигляді її можна сформулювати як багатоаспектне явище, яке характеризує, з одного боку, спроможність держави забезпечити своїм громадянам можливість споживання основних продуктів харчування відповідно до визначених норм, з другого, - здатність держави мобілізувати внутрішні ресурси для наповнення продовольчого ринку продукцією вітчизняного виробництва, і таким чином гарантувати власний суверенітет. Враховуючи виняткові якісні характеристики земельних ресурсів України, 60% з яких складають чорноземи, покладання в основу державної продовольчої політики нейтральної концепції продовольчої безпеки, з притаманним їй позиціонуванням вітчизняного сільськогосподарського сектору як «допоміжного працівника» не є обґрунтованим. Зміні вектору державної продовольчої політики може сприяти акцентування ролі та місця вітчизняного виробника у забезпеченні продовольчої безпеки. З цих міркувань доцільним є закріплення на законодавчому рівні (у ст. 1 Закону України «Про основи національної безпеки») визначення продовольчої безпеки як стану економіки держави, при якому забезпечується продовольча незалежність країни і гарантується стійка та надійна фізична і економічна доступність для всього населення основних видів харчових продуктів, які відповідають встановленим законом вимогам щодо якості та безпечності в кількості, необхідній для активного та здорового життя.

Новини

Контакти

Голова об'єднання

Гарагонич Олександр Васильович 

o.harahonych@gmail.com 

(050) 550 42 26 

 

Директор

Кожух Максим Сергійович 

mskozhuh@gmail.com 

(050) 352 86 62 

 

04211, м. Київ, Оболонська набережна, 7, корпус 3, офіс 2

Ми на карті


View Larger Map

Розробка сайтів "Liberty Digital"