Друга половина ХХ сторіччя стала періодом, в якому спостерігається тенденція до розширення сфери дії міжнародного права. Наслідками такого процесу завжди буде необхідність уточнення та розв'язання дискусійних питань, що синхронно турбують науку і практику. З огляду на зазначене, актуальним виступає питання про міжнародну правосуб'єктність індивіда, що зумовлюється зростанням питомої ваги значення міжнародних норм, присвячених правовому статусу особи, а також відсутністю загальновизнаної позиції в науковців. Виявлення дискусійного характеру даного питання відбувається насамперед через не чіткість розуміння того, що теорія права та міжнародне право виступають відносно різними явищами, розвиток яких відбувався самостійно, з власними механізмами, особливостями впливу та співвідношенням між собою. Тому, піднімаючи питання правосуб’єктності індивіда, науковці вдавалися до зміщення векторів розуміння цієї категорії, і несвідомо підтасовували рамки науки міжнародного права під вимоги та положення теорії права. Більш того, висловлювалися позиції, що «не має й встановленої різниці між внутрішньодержавним правом і міжнародним правом», а саме «внутрішньодержавне право впливає на індивідів безпосередньо, тоді як міжнародне – опосередковано». Дана точка зору професора Г. Кельзена піддана глибокому аналізу та критиці як у вітчизняній, так і зарубіжній літературі.Важким за своїм вирішенням є питання набуття основоположних засад міжнародним правом через призму національного, оскільки, керуючись аналогією права, можна помітити безпосередній вплив теорії права на світовий правопорядок. Так, наприклад для визнання за державою правосуб’єктності вистачить наявності чотирьох елементів:- територія; - населення;- апарат влади;- суверенітет.Набуття державою за вимогами теорії права правосуб’єктності автоматично надає їй можливість володіти й міжнародною, через міжнародно-правовий механізм визнання. При цьому подібного застосування аналогії права не можливе по відношенню до індивіда, однак в теорії права говориться, що «для набуття особою правосуб’єктності їй достатньо володіти хоча б одним правом і одним обов’язком». Водночас, відстоюючи точку зору незалежного розвитку двох наук (про, що йшлося вище), відмітимо усталену позицію стосовно головних ознак, якими характеризується правосуб’єктність того чи іншого суб’єкта міжнародного права:1) можливість створення норм міжнародного права;2) участь у міжнародних відносинах;3) здатність нести міжнародно-правову відповідальність.Аналізуючи позиційність індивіда у міжнародних відносинах, останній відповідає усім вимогам, висуненим до суб’єкта міжнародного права, оскільки виступає потенційним ініціатором створення прецеденту, що має силу правової норми у країнах прецедентного права, шляхом звернення до суду за захистом своїх порушених прав; на підставі міжнародного договору може чи зобов’язаний брати участь у відносинах з міжнародними органами і організаціями; а також несе відповідальність за вчиненні протиправні дії, зокрема: піратство, работоргівля, геноцид тощо, «тут же потрібно відмітити залучення головних воєнних злочинців до відповідальності у якості підсудних у міжнародних воєнних трибуналах у Нюрнберзі і Токіо». Таким чином, якщо існують відносини в яких беруть участь індивіди й ці відносини врегульовані міжнародним правом, то відповідно, що учасники таких відносин повинні визнаватись суб’єктами міжнародного права.Однак, слід відмітити, що не кожна фізична особа, яка бере участь у міжнародних відносинах набуває статусу суб’єкта, оскільки її «правовою формою діяльності може бути правозастосування позитивного характеру, наприклад захист порушеного права, надання допомоги хворим або пораненим, чи негативного – несення відповідальності за скоєння міжнародного злочину», а тому таким індивідам пропонується відводити статус учасника міжнародних відносин з обмеженою правосуб’єктністю.Ще одним актуальним є питання класифікації суб’єктів міжнародного права. Класично останніх прийнято поділяти на первинних і вторинних (похідних). До першої групи відносяться держави і народи, що борються за свою незалежність, існування яких визначене об’єктивною реальністю природно-історичного процесу розвитку. Вторинні суб’єкти створюються на основі волевиявлення перших: ООН, ЮНЕСКО, НАТО і т. п. Що стосується індивідів, то місце останніх не є конкретизованим, оскільки приналежність до категорії вторинних обумовлюється цілями та намірами первинних суб’єктів, які визначають об’єм прав і обов’язків похідних. Беручи до уваги можливість створення норм міжнародного права фізичною особою на підставі яких правосуб’єктність інших індивідів варіюється, виникає закономірне питання до якої з груп відносити учасника міжнародних відносин – правотворця. Можливо мова йде про новий вид суб’єкта міжнародного публічного права, за аналогією до окремих квазіутворень (ЄС), а саме про розуміння полі структурного чи скоріше проміжного суб’єкта, що фактично може бути наділений специфічними ознаками правосуб’єктності як всіх визнаних суб’єктів міжнародного права в цілому, так і окремими ознаками кожного з них зокрема. Надалі для більш ефективного розуміння предмету питання, пропонується провести короткий історичний екскурс у становлення природи даного інституту.Слід відзначити, що діапазон позицій у західній науці міжнародного права надзвичайно широкий: від абсолютного заперечення міжнародної правосуб'єктності фізичної особи до визнання останньої єдиним суб'єктом міжнародного права. Перша точка зору відноситься до ХVIII ст., коли «перемога позитивізму зробила індивіда об'єктом, а не суб'єктом міжнародного права. Таке право все більше і більше підкреслювало відокремленість держав від індивідів, створюючи їх суверенність, дійсно їх основним принцом». Зазначимо, що прибічниками цієї теорії була більша половина юристів-міжнародників; хоча уже з появою перших норм, які закріплювали права і обов'язки осіб, науковці перейшли на новий етап розгляду даної проблеми та розпочали вести мову про можливість існування у індивіда обмеженої правосуб'єктності у міжнародному праві.Позиція виключної міжнародної правосуб'єктності індивідів також має свою давню історію: природне право розглядало в якості суб'єкта міжнародного права індивіда як члена людського співтовариства. Представники солідаристської школи права (Баумгартен, Дюгі, Краббе, Ссель) притримувались думки, що держави виступають лише агентами своїх громадян, тому останні фактично єдині суб'єкти міжнародного права. У вітчизняній науці міжнародного права проблема міжнародної правосуб'єктності також посідала не останнє місце. Однак, якщо західним фахівцям була надана можливість вільного польоту думки, то в нас фактично всі роботи були спрямовані на повне невизнання особи суб'єктом міжнародного права та абсолютну критику буржуазних концепцій з цього приводу.Радянська влада сформувала унікальні «ідеологічні вимоги», дотримання яких було обов'язком кожного, будь-який відступ від них розглядався як щось антирадянське, здатне підірвати велич «супердержави». Тому власне й праці вчених були спрямовані не на всебічне, плюралістичне дослідження проблеми, а нагадували швидше директиви, які вкотре підкреслювали «монополію» держав стосовно міжнародної правосуб'єктності та в яких одноголосно містилась відмова визнання останньої за індивідами. «У радянській правовій літературі вважається загальноприйнятим, що окремі особи не визнаються суб'єктами міжнародного права».Відкидаючи можливість існування такого суб'єкта у міжнародному правопорядку, вітчизняна наука міжнародного права сформувала специфічно-тупикову, а то й алогічну ситуацію, за якої будь-яка дискусія про міжнародну правосуб'єктність фізичної особи не мала б сенсу. Будучи вірними своїй країні та ідеології, вчені, вирішуючи питання співвідношення суб'єкта міжнародного права та суб'єкта правовідносин з огляду теорії права, робили наголос на окремих особливостях першого. Так, зокрема, ним може бути лише правотворчий учасник міжнародних відносин, який володіє суверенітетом, і спроможний до здійснення автономної волі та виступає учасником контрольного механізму щодо реалізації норм міжнародного права. Цілком зрозуміло, що за такого підходу мови про хоча б якусь правосуб'єктність індивіда не може й бути, оскільки намір сформулювати безпосередньо поняття суб'єкта міжнародного права (відмінне від того, що дає нам загальна теорія права) ніколи не дасть об'єктивного переліку реальних або потенційних учасників міжнародних правовідносин. Зауважимо також, що й не зовсім зрозумілою залишається позиція ігнорування науковцями тих вимог до суб'єкта, які висуває теорія права: – здатність бути носієм суб'єктивних прав та юридичних обов'язків; адже такі ознаки як: суверенітет, володіння правотворчими функціями тощо, лише визначають характерні особливості правосуб'єктності. Для визнання ж індивіда суб'єктом міжнародного права потрібно, щоб той володів хоча б одним правом та одним кореспондуючим йому обов'язком, а вже кількість прав або обов'язків особи впливає на зміст його правосуб'єктності, оскільки в будь-якому випадку здійснюється правове регулювання поведінки особи. Тому слушно з цього приводу висловлюється Н.В.Захарова, а саме, що «наука міжнародного права не має підстав відмовлятися від загальноприйнятого визначення категорії суб'єкт права, яка слугує для конкретизації тих, кому кореспондоване право, на кого розповсюджуються його норми».Однією з основних причин, яка також вплинула на розподіл прибічників різних точок зору щодо міжнародної правосуб'єктності, став «індивідуально-прийнятий» підхід до визначення предмету міжнародного права, під яким, як правило, розуміють сферу міжнародних відносин, що мають виключно міждержавний характер. Таке тлумачення предмету регулювання є закономірним, якщо виходити з аналізу становлення терміну міжнародне право та безпосередньо з самої назви науки. Адже ще з часів Стародавнього світу, з часів зародження міжнародних відносин велася мова про так зване «право народів». Вчені прагнучи підібрати якнайточніший термін, що зміг би охопити відносини між народами в цілому, так чи інакше опосередковано визначали в самій назві науки пріоритетного (а то й єдиного) суб'єкта – державу, тому зрозуміло, що коли фізична особа стала на шлях визнання її суб'єктом міжнародного права – це виглядало дещо абсурдно. Однак, згадуючи часи правління одного із величних королів Франції – Людовіка XIV, потрібно відмітити, що досить неоднозначно слід трактувати сформульоване ним кредо: «Держава - це я», оскільки аналізуючи та критикуючи даний вислів можна по-різному говорити про його тодішню міжнародну правосуб’єктність та вплив останнього на її сучасне становлення.Автор даної статті не бажає звернути увагу на недоліки терміну «міжнародне право», а лише не виключає можливості його зміни у майбутньому, хоча б у силу того, що пошуки нового, більш адекватного терміну не припинилися.Останнім часом спостерігалася тенденція перегляду своїх позицій науковцями та розширення предметної сфери дії міжнародного права. Враховуючи суть, характер і об'єкт відносин, що охоплюються предметом регулювання, а також весь спектр змін у суспільстві, формулюються відповідно й нові позиції з цього приводу. Так, Я.С. Кожеуров зазначає, що відносини між державами, а це, як правило, відносини зі створення норм міжнародного права, є лише однією з ключових складових, що формують предмет міжнародного права, а вже створена норма «регулює відносини не тільки між своїми творцями, але й між іншими особами, відносини яких стали предметом співробітництва держав». Більш того, сьогодні предметна сфера охоплюється також відносинами і з міжнародними неурядовими організаціями, міжнародними господарськими об'єднаннями та навіть окремими внутрішньодержавними відносинами (стосовно прав, свобод людини; цивільно-правові відносини з іноземним елементом тощо). Таким чином, саме на підставі норм міжнародного права, які застосовуються до фізичних осіб і вирішується питання про його правосуб'єктність, адже якщо індивід не тільки згадується у тих чи інших нормах міжнародного права, але і бере участь у правовідносинах, володіє суб'єктивними правами і обов'язками, реалізує їх, тобто включений до механізму міжнародно-правового регулювання, значить, він суб'єкт міжнародного публічного права.Шлях, який пройшла вітчизняна наука міжнародного права у дослідженні суб'єктів права: усвідомлення того, що держави в силу свого суверенітету володіють унікальною можливістю – «породжувати» нових, повноцінних суб'єктів у світовому правопорядку, є величезним стрибком у напрямку розвитку. Автор дотримується тієї позиції, що саме цим суб'єктам відведенні найбільші перспективи у подальшому процесі становлення міжнародного права і не виключається, що з часом за останніми закріпиться спроможність самостійно визначати обсяг міжнародної правосуб'єктності, оскільки той темп міжнародно-правового співробітництва в галузі правосуб'єктності (в тому числі й фізичної особи), що утвердився на практиці має досить привабливі амбіції.Варто зазначити, що вітчизняна наука міжнародного права сьогодні не спроможна ще в повній мірі знайти вирішення питання про правосуб’єктність індивідів у міжнародному праві, перш за все, ще й через відсутність чіткої національної доктрини, яка вирізняється в цілому епізодичністю і не системністю. Проте не можна сказати, що серед західних фахівців міжнародного права сьогодні відсутні опоненти міжнародної правосуб'єктності фізичної особи. Але, як правило, роблять вони це тому, що обстоюють «чистоту» більш загальної концепції (наприклад, нормативістської чи окремих напрямів позитивістського підходу тощо), а не в силу упередженого ставлення до фізичних осіб ", - пише В.Г.Буткевич.
Отже, у викладеній роботі акцентується увага на поступовому, впевненому становленні інституту міжнародної правосуб’єктності фізичної особи, статус якої наділений різноманітними особливостями, що визначається природно-історичним процесом розвитку суспільства. З’ясовано, що для визнання індивіда суб’єктом міжнародного права йому слід володіти чотирма ознаками, в інакшому випадку, за відсутності однієї з них індивід набуває статусу учасника міжнародних відносин з обмеженою правосуб’єктністю.
|
